Легенда про Руну

ЛЕГЕНДА ПРО РУНУ Анімаційний вступ

“Свобода”
Коли я потрапила на Землю, я дізналася це слово і значення, яке воно несе. Таке коротке, просте слово, але так складно цього досягти.

Мене звати Руна. Так, я аутсайдер. Вигнанець. Прибулець, у прямому та переносному сенсі. Невірно зрозумілий. Непомітний і занадто помітний водночас. Світ, планета, на якій я випадково застрягла, звана Землею, котра мала дати мені відповіді, тільки ставила все більше запитань, на які я не могла відповісти. Чи буду я коли-небудь вільна? Чи зможу досягти успіху? Чи мене колись приймуть? Чи буду я коли-небудь коханою? У мене так багато ідей, які я хочу втілити у життя. Я хочу висловити усі свої думки. Чи може бути, що десь там є хтось, хто поділяє таку саму самотність?
Це питання. Ця цікавість. Вони привели мене до створення організації, яку, я сподіваюся, Ви найдете цікавою. Безпечне місце, де схвалюється та цінується унікальність та креативність кожного. Quantum Indigo.

Ти можеш бути успішним художником, ілюстратором. Світ вважатиме тебе «голодним» художником. Або ти можеш бути дуже талановитим музикантом. Вони слухають твою музику, але не чують її. Вони ніколи не пустять її всередину себе. Можливо, ти захоплений створенням оповідань, романів, ти можеш мати багату уяву, достатню для створення світів! Але вони засудять тебе. Вони не зрозуміють. Або ти надто сильно боїшся засудження і просто тримаєш це у собі. Можливо, ти любиш одягати людей та створювати особистості. Але вони вважатимуть твої моделі одягу надто провокаційними. Ніхто цього не оцінить. Ти можеш відчути, що здаєшся. Не здавайся. Тому що я цього не зробила. І я щаслива, що не здалася. Дозволь мені розповісти тобі свою історію…

Руна, 17 років.
Я дуже люблю дорогу. Вона дозволяє мені забути про все. Тільки я, вітер, що обдуває моє обличчя, мотоцикл, що тремтить під поїм тілом, миготливі вогні ліхтарних стовпів, і ця чарівна дорога, що простягається далеко-далеко. Я відчуваю, що насправді вільна.

Іноді мені здається, що я лечу крізь простір. Легка. Невагома. Жодна молекула мого тіла не відчуває власної ваги. Я наче пір’їнка в космосі. Мій розум порожній. Порожнеча прекрасна. І жодних неприємностей.

Лечу геть від спогадів про біль, які досі переслідують мене. Біль, який водночас робить мене СИЛЬНІШОЮ.

Відчуття ШВИДКОСТІ та НЕБЕЗПЕКИ неймовірні! Здається, ніби світ переді мною сповільнюється, і все навколо стає розмитим…

Я добре пам’ятаю той день, коли ступила на Землю, ніби це було тільки вчора…

Руна, 7 років.
Коли мені було сім, я втекла, позичивши корабель у батьків, і вирушила на Землю з Луною, моїм 350-річним хрещеним батьком та наставником. Я сказала йому, що мені лише потрібні відповіді на мої запитання. Мені треба було злітати на Землю і знайти відповіді, які я зможу довести іншим. Довести моїй старшій сестрі, коли ми трохи посварилися, про що я невдовзі пошкодувала. Бо я ніколи не думала, що це буде зовсім не «швидка» подорож. На жаль, ми здійснили аварійну посадку на Землі після того, як нас знесло якоюсь невідомою